У
містечку Богуславку Каньовського пана
Там
гуляла Бондарівна, як пишная пава.
У
містечку Богуславку сидить дівок купка,
Межи
ними Бондарівна, як сива голубка.
Прийшов
до них пан Каньовський
та
й шапочку ізняв,
Обійняв
він Бондарівну та й поцілував.
"Ой
не годен пан Каньовський мене цілувати,
Тільки
годен пан Каньовський мене роззувати!"
Ой
шепнули люди добрі Бондарівні тихо:
"Тікай,
тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!"
Ой
тікала Бондарівна з високого мосту;
Сама
ж вона хорошая, хорошого зросту.
Ой
тікала Бондарівна помежи горами,
А
за нею два жовніри з голими шаблями.
Ой
повели Бондарівну помежи крамниці, —
Прицілився
пан Каньовський з срібної рушниці:
"Ой
чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити,
А
чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?"
"Ой
волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити.
Ніж
з тобою поневолі на цім світі жити!"
Ой
як тільки Бондарівна та цеє сказала.
Ой
вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала...
"Ой
ідіте до Бондаря, дайте батьку знати:
Нехай
іде свою доньку на смерть наряджати!"
Ой
посунув пан Каньовський по столу таляри:
"Оце
ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне!
Ой
на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, —
Оце
тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!"
Ударився
старий Бондар в стіну головою:
"Бондарівно,
моя донько, пропав я з тобою!"
Ой
поклали Бондарівну на тесову лавку,
Поки
звелів пан Каньовський викопати ямку.
Лежить,
лежить Бондарівна день та ще й годину,
Поки
звелів пан Каньовський зробить домовину.
Ударили
в усі дзвони, музики заграли,
А
вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!