Героїчна поема
Почнемо,
браття, пісню невеселу
Словами
призабутими старими
Про
Ігорів згорьований похід.
Почнемо
не за вимислом Бояна,
А
просто, як насправді все було.
Коли
Боян, цей віщий соловейко,
Співав
комусь осанну величальну,
То
білкою носився по деревах,
Землею
- сірим вовком, а в підхмар'ї
Орлом
могутнім клекітно ширяв.
Згадавши
про усобиці колишні,
Пускав
він десять соколів на зграю
Прекрасних
лебедів, що линули вгорі,
І
князеві, чий сокіл найспритніший,
Він
пісню попереду дарував.
Співав
хвалу старому Ярославу;
Або
Мстиславу, мужньому із мужніх,
Який
зарізав велетня Редедю;
Або
Роману, сину Святослава...
Так,
мовби десять соколів, на струни
Пускав
він віщі пальці, й рокотали
Самі
ті струни - славили князів.
Почнемо
з Володимира. Й розкажем
Про
Ігоря, що вигартував розум
Неміряною
силою своєю
І
вигострив відвагою, як меч.
Повідаєм,
як, сповнившись завзяття
І
болю за страждальну рідну землю,
Одчайний
князь полки свої хоробрі
На
землю Половецькую водив.